Статті

У 9-му томі видання «Леся Українка. Зібрання творів у 12томах». – К.: Наук. думка, 1975-1979» на сторінках 30-89 надруковано розділ «Колодяженські пісні з рукописного зошита». В примітках до цього розділу (С. 377) зазначено: «Зошит з записами текстів народних пісень, переважна більшість яких внесена рукою Лесі Українки, зберігається в Луцькому обласному історичному архіві і нараховує 84 сторінки за пізнішою пагінацією без урахування загублених аркушів» [6, 30-89; 377]. Тут є неточності, які не можна залишати невиправленими.

Рукописний зошит із записами народних пісень, зробленими Лесею Українкою та її сестрою Ольгою, зберігається у Волинському краєзнавчому музеї [1] ще з 1941 року, з того передвоєнного часу, коли він разом із іншими автографами Лесі Українки та родинними фото Косачів був переданий Луцькому музеєві з Чернігівського музею М. Коцюбинського. Опис документів, вкладених у цінний лист (оцінка – двісті карбованців) на адресу Луцького обласного краєзнавчого музею, складений 1 травня 1941 року, завірений підписом Хоми Михайловича Коцюбинського, штампом і печаткою меморіального літературного музею М. М. Коцюбинського, з поштовим штемпелем Чернігівської контори, на якому дата «2.05.1941», також зберігається у фондах музею [2]. В «Луцькому обласному історичному архіві» передані за «Описом документів…» 1 травня 1941 року раритети не зберігались ніколи.

В «Описі документів...» під № 1 значиться «Зошит в твердій палітурці, в якому записано Л[есею] Українкою і її сестрою Ольгою укр[аїнські] нар[одні] пісні с. Колодяжн[ого]; кількість – 1; на 68 сторінках, з них 60 ст. записаних, а 8 чистих»; під № 2 – «Зошит без палітурки, в якому рукою Л[есі] Укр[аїнки] зроблені записи нар[одних] укра[їнських] пісень с. Колодяжного. Кожна пісня ілюстр[ована] нотами; кількість – 1; на 50 сторінках, з них білих сторінок шість»; № 3 – «Листи, писані Л[есею] Українкою до Віри Григоровни Тучапської, з дому Крижанівських, від 29/І 1901 р. [з Мінська] – 8 стор., 19/ІІ 1901 р. з Мінська – 7 ст., 20/ІІ 1901 р. три стор. (остання подерта) і 10/VІ 1901 р. – 7 стор. з Кимполунгу; кількість - 4; на 25 сторінках»; № 4 – «Фото будинка Лесі Українки в с. Колодяжному; кількість – 1», №5 «Фото «О. А. Косач»; кількість – 1, № 6 – «Фото – група родичів Лесі Українки; кількість – 1». Разом: два зошити, чотири листи і три фото». [2].

Уперше в інвентарні книги музею документи і фото, одержані з Чернігова перед війною, внесені під час першої післявоєнної інвентаризації 1947-48 рр. Обліковані всі, крім «Зошита без палітурки...» і «Фото будинка Лесі Українки». У 1953 році, 15 лютого, при зміні директорів Волинського обласного музею, на цьому ж «Описі документів...» зроблений запис: «... получена при передаче одна тетрадь в твердом переплете в количестве сорока семи страниц с записями песен и нотами к ним и фото указанные в описи...» [2]. Другого зошита, без палітурки, на превеликий жаль, досі віднайти не вдалося.

У рукописному зошиті, який зберігся, є два записи, зроблені рукою Ольги Косач-Кривинюк за півтора місяця до передачі рукописів Луцькому музеєві. На с. 1: «Записи Колодяженських (с. Колодяжне коло м. Ковля на Волині) пісень. Записувала Леся Українка і її сестра Ольга. Ольга Косач-Кривинюк. 12/ІІІ 1941», і на чистому аркуші білого (не в лінійку, як усі інші) паперу, підклеєного після першого аркуша невідомо ким і коли, і який є третьою сторінкою рукописного зошита: «Уривок[1] одного з двох великих зошитів з записами народних пісень, що зробила Леся Українка і віддала на перегляд М. В. Лисенкові і вони в нього десь загубилися та й не були повернені Лесі. Ольга Косач-Кривинюк. 12/ІІІ 1941». Вірчі записи Ольги Петрівни, датовані 12 березня 1941 року, є на двох фото з того ж цінного листа: Олени Антонівни Косач (Тесленко-Приходько) (інв. № ЛУ-137): «Єлена Антоновна Косач по чоловікові Тесленко-Приходько. Сестра батька Лесі Українки. Ольга Косач-Кривинюк. 12. ІІІ. 41 р.» і груповому, на якому (зліва направо): Олександра Судовщикова, Ольга Косач, Анна Іванівна Судовщикова, Михайло Косач (інв. № ЛУ – 29): «М. П. Косач – (брат Лесі Українки), А. Ів. Судовщикова (Хойнацька, мати), О. П. Кривинюк (Косач) (сестра Лесі Українки), О. Євг. Косачева (Судовщикова) (жінка Мих. Петр. Косача, псевдонім Грицько Григоренко). Дар О. П.Кривинюкової. Знято у Дерпті початку 1900 р.? Напис вірний. Ольга Косач-Кривинюк. 12/ІІІ 1941». На груповому фото вірчий запис різночасовий, про що свідчать: деяка відмінність у почерку; запис ранішого часу (не датований) зроблений простим олівцем; дописування/уточнення 1941 року.

Листи Лесі Українки вірчих записів не мають, але саме їх стосується свідчення Ольги Косач-Кривинюк: «Хома Михайлович Коцюбинський казав мені весною 1941 року, що знайшов цього листа і Лесині листи до В. Г. Крижанівської в купі паперового мотлоху на підлозі в Київському історичному музеї і забрав до музею ім. Коцюбинського в Чернігові. Звідти він передав ті листи на щось в обмін до Луцького музею ім. Лесі Українки, звідки мені прислали копії їх, написавши сучасним російським правописом, яким вони напевно не були написані.» (примітка 594 до листа С. К. Мержинського до В. Г. Крижанівської-Тучапської 29 січня 1901 р.) [6, 524]. Очевидно, саме 12 березня 1941 року Хома Михайлович відвідав Ольгу Петрівну в Києві, яка мешкала на Овруцькій, 6 і працювала над «Хронологією…», показав їй свої безцінні знахідки – зошити з фольклорними заисами і світлини, попросивши підтвердити їх авторство і приналежність Косачівській родині, розповів про знайдені ним листи-автографи Лесі Українки «в купі паперового мотлоху на підлозі в Київському історичному музеї», куди вони потрапили з реорганізованого Музею діячів українського мистецтва і науки. Самих листів Ольга Петрівна не бачила, бо інакше знала б, що листи до В. Г. Крижанівської-Тучанської, продиктовані  С. К. Мержинським Лесі Українці, і від самої письмениці до тієї ж адресатки написані таки «сучасним російським правописом», як і копії листів, виконані Ангеліною Кабайдою на прохання А. З. Дублянського в лютому 1943 року [13,5].  

Необхідно зауважити, що Хома Михайлович Коцюбинський передав до музею в Луцьку фото Косачівської родини, листи Лесі Українки і зошити з фольклорними записами беззастережно, без обміну на будь-що.

У зошиті не 68, як зазначено в «Описі документів...», не 47, як у передаточному записі 1953 р., і не 84, як у примітках до розділу «Колодяженські пісні з рукописного зошита» (Т. 9, С. 377 вищевказаного видання), а 94 сторінки без урахування втрачених аркушів. Сторінки 2, 4, 5, 6, 31, 32, 92, 94 чисті. Фольклорні записи Леся Українка, її брат Михайло та сестра Ольга вели у 90-і роки XIX століття.

За свідченням К. Квітки (передмова до збірки «Народні мелодії. З голосу Лесі Українки записав і упорядив Климент Квітка. – К., 1917), «деякі тексти записала Леся і її брат Михайло Косач коло 1890 року безпосередньо від волинських селянок і селян» [4].

Підтвердження того, що саме в 90-ті позаминулого століття велися записи народних пісень, знаходимо в листуванні Лесі Українки. Так, у листі до дядька М. П. Драгоманова 6 (18) грудня 1890 р. з м. Луцька вона пише: «... чи не вкажете мені яких творів про методи етнографічні, а власне, про способи записування народних пісень? Ся річ мене дуже займає, мотивів народних я знаю силу, пробую записувати, але то мені трудно, ще й дуже, може, якраз через те, що не знаю методу такого як слід, а літератури про сю річ зовсім не знаю. [...]... записую сама без теорії, та не знаю, чи буде з того пуття» [12, 63].

Згадує Ольга: «1890-го року справляли колодяжанці «Купала» зараз за нашим садом, бо там того року була паренина[2]. Лесі було тяжко ходити на двох милицях, але пам’ятаю, що вона таки пішла подивитися на «Купала» та послухати купальських пісень. Вона якраз тоді їх записувала» [6, 128].

Робота над збором фольклорних матеріалів та їх обробкою тривала і в наступні роки. Перебуваючи в Євпаторії на лікуванні, Леся диктує братові Михайлу «кілька волинських балад» з тим, щоб послати їх дядькові, Михайлу Петровичу Драгоманову (лист до М. П. Драгоманова з Євпаторії 16 (28) липня (1891 р.) [12, 100]. Восени цього ж року вона пише до М. І. Павлика із села Колодяжного, куди повернулась після лікування в Криму: «Тепер я дома, і се добре, бо хоч тут мене таки з’їсть колись пропасниця, але мені нігде так не добре, як вдома, і робота тут найліпше робиться. Та ще ж тут і окрім писання є живе діло і милі для мене люди, тут не почуваю себе зайвою на світі» [12, 117]. Фольклорні записи і були тим «живим ділом», про яке пише поетеса. А «милі люди» – то, насамперед, люба родина, і ще, напевно, «знайома дівчина», «дівчина Варка» – Варвара Йосипівна Дмитрук (1872-1964 рр.), селянка з Колодяжного, про яку Леся згадує в листі до М. П. Драгоманова (с. Колодяжне, 21 грудня 1891 (2 січня 1892 року): «... Пісні ті справді трудно було дістати, бо вони мало співаються і то більше межи старими людьми, я ж не в стані ходити по селі, отже, мусила чекати, аж моя знайома дівчина поспитається старих людей та сама навчиться. Від сеї дівчини я сливе всі тутешні пісні записую, і мене навіть дивує, як я досі не обридла їй з своїм записуванням. Я взагалі маю щастя до етнографії – не тільки не стрічаю недовір’я собі або неохоти, а, навпаки, сама інший раз мушу покладати кінець етнографічним студіям. Досить того, що за чотири місяці маю півтораста обрядових пісень зібраних! Певна річ, що не все там цікаве і нове, але ж мене дуже займають оригінальні мотиви сих пісень, їх же – я знаю добре – ще ніхто не записував. Тепер, наломившись на записуванні нот, ся робота не видається вже мені дуже тяжкою, одна тільки біда, що не вмію просто з голосу писати, без помочі інструмента. А вже збірників пісень без голосів я не признаю... « [12, 123]. Далі Леся пише дядькові про те, що вона посилає йому три пісні з нотами, серед яких перша – «Ой у полі корчомка», яку вона теж записала в Колодяжному від дівчини Варки. В рукописному зошиті ця пісня записана Лесею Українкою на сторінці 63-ій (а не на 55-ій, як вказано в тих же примітках) [ 11, 382].

Під час Лесиної відсутності збір і записування народних пісень вела молодша сестра Ольга, Олеся, як називала її старша сестра. На той час Ользі було 13-14 років (Ольга Петрівна Косач-Кривинюк народилась 26 травня 1877 року), пісні вона записувала, ймовірно, за дорученням Лесі, в їх спільний зошит.

У листах Лесі Українки періоду 1890-1893 рр. зустрічаються слова і примовки, що перегукуються з народними піснями: «Моя годинойко!» (лист до М. І. Павлика 1(13) жовтня 1891 р.); «... коли ви мене отак сварите, то «крається серденько на четверо моє[3]», як співають в одній нашій пісні. Моя ж ти долейко темнейка!» (лист до М. П. Драгоманова 10 (22) грудня 1892 р.); «Ой, моя долейко!» (лист до М. П. Драгоманова 18 (28) серпня 1893 р.).

З листа Лесі Українки до І. Я. Франка (с. Колодяжне, 11 (23) жовтня 1893 р.) дізнаємося, що вона мала намір передати (і таки передала) фольклорні записи М. В. Лисенкові: «... при моїх купальських піснях (й інших обрядових) маю записані мотиви, отже, хотіла б попросити п. Лисенка проредагувати мені ті мотиви, а може, й написати до того яку розправу, здається, він навіть збирався щось подібного писати» [12, 174].

Свідчить К. В. Квітка: „На початку нашого знайомства Леся Українка повідомила мене, що давно вже співала весняні волинські пісні для запису М. В. Лисенку і віддала йому зшиток із зробленими нею самою записами текстів цих пісень; після того кілька разів довідувалась про свій зшиток. Лисенко не використовував зшитка і не повертав, і Леся Українка втратила певність у тому, що матеріал збережений. Тому вона проспівала мені для запису поряд з іншими і ті пісні, які вже співала Лисенкові.

Після смерті Лисенка і Лесі Українки зроблені Лисенком нотні записи волинських весняних пісень і зшиток Лесі Українки виявились у його архіві.

Ці записи стали мені відомі після того, як було видано мої записи, зроблені з голосу Лесі Українки [...]: я розглядав архів Лисенка двічі – в 1922 і 1927 рр.» [3, 253].

У статті, присвяченій М. В. Лисенку, К. Квітка стверджував: «Від Лесі Українки М. Лисенко записав мелодії до весняних танків з Волині, а тексти вона сама списала й передала йому. Значно пізніше Леся наспівала їх до запису й мені, бо М. Лисенко своїх записів не зужиткував і не міг відшукати між своїми паперами» [5, 25-26].

Робила спроби розшукати Лесин зошит і Олена Пчілка. Знаючи про те, що її зять Климент Квітка працює з архівом М. В. Лисенка, вона в листі до нього (1922 р.) пише: «Ще одну річ повинні б Ви знайти в паперах Мик[оли] Віт[алійовича]. Се – збірник пісень, що записала Леся Укр[аїнка]. Вона передавала Лисенкові деякі мелодії, а він попросив і слова. Леся дала збірничок, сказавши, щоб його було повернено незабаром; але збірник десь поринув у столі в Мик[оли] Віт[алійовича] (чи, може, хто його взяв), і Леся вже ніяк не могла його здобути назад, – хоч і нагадувала не раз. Збірничок такий, як шкільний зшиток, тільки перегорнутий ще раз; виглядав довгенький, а вузенький. Шкода мені його, бо там були слова до пісень такі, що Леся вже й не могла пізніш пригадати в цілості» [7, 179].

Ймовірно, Олена Пчілка дала короткий опис другого зошита, без палітурки («виглядав довгенький, а вузенький»; «шкільний зшиток, тільки перегорнутий ще раз»), якого немає. Скільки зошитів з фольклорними записами передала Леся Українка Лисенкові? Скільки зошитів бачив К. Квітка в його архіві? Де зберігалися зошити (чи принаймні один зошит) від 1927 року до 1941? Як вони потрапили до музею М. Коцюбинського в Чернігові?

Отже, за життя Лесі Українки зошити до неї не повернулися, і вона вважала їх втраченими назавжди. Усе своє життя пам’ятала слова і мелодії народних пісень, записаних нею, братом Михайлом і сестрою Ольгою, і продиктувала їх Климентові Квітці в кінці травня і на початку червня 1913 року, незадовго до смерті, в Кутаїсі.

Записи пісень, зроблені Ольгою, сестрою і другом поетеси, – на сторінках 33-57 та 66-67 їхнього спільного рукописного зошита. Частина текстів, записаних Ольгою, надрукована в розділі «Записи пісень з голосу Лесі Українки» (9 том 12-томного видання), частина – в Примітках до 9-го тому, але вказана в них пагінація не відповідає оригіналові. Тексти пісень, як зазначає Ольга Косач-Кривинюк в рукописному зошиті, записані «в селі Колодяжному, од Варки». Цикл весільних пісень не ввійшов до 9-го тому. Вперше весільні пісні з Лесиного зошита в записах Ольги опубліковано в журналі «Українська мова і література в школі» [8, 23-28].

У збірнику «Роде наш красний...» (Волинь у долях краян і людських документах, 1996) опубліковані всі пісні, записані Ольгою Косач [9, 19-43], за автографами з рукописного зошита.

Відтворюючи факсимільно рукописний зошит із фольклорними записами Лесі Українки та Ольги Косач, упорядники мали на меті насамперед зберегти оригінал, якому вже понад 120 років, а дослідникам надати змогу працювати з тотожною його копією.

У статті «Музично-фольклористична спадщина Лесі Українки» Климент Васильович Квітка зазначив: «Свого часу я не міг [...] порівняти тексти, продиктовані мені Лесею Українкою, з записаними раніше нею самою і відданими Лисенкові. І тепер я змушений залишатися в надії, що завдання виконає хтось інший» [3, 484].

Результати порівнянь текстів, записаних сестрами, з наспіваними Лесею Українкою К. Квітці, подано в Примітках до Факсимільного видання рукопису та відтворення тексту Рукописного зошита [14, LII – LVIII]

 

Література
1. Волинський краєзнавчий музей. Фонд Лесі Українки. – Інв. № ЛУ – 28
2. Волинський краєзнавчий музей. Фонд Лесі Українки. – Інв. № ЛУ – 637
3.Квітка К. Музично-фольклористична спадщина Лесі Українки// Спогади про Лесю Українку. – Вид. друге, доп. – К.: Дніпро, 1971. – С. 247-256
4. Квітка К. Народні мелодії. З голосу Лесі Українки записав і упорядив Климент Квітка. – Ч. І-ІІ – Київ. 1917/8.-223 с.
5. Квітка К. Фольклористична спадщина Миколи Лисенка // К. В. Квітка. Вибрані статті. Ч. II. – К.: Муз. Україна, 1986. – С. 3-67.
6.  Косач-Кривинюк Ольга. Леся Українка. Хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк, 1970. – 928 с.
7.  Листи так довго йдуть... Знадоби архіву Лесі Українки в Слов'янській бібліотеці у Празі (Упорядкування, передмова та примітки Світлани Кочерги, післямова Оксани Сліпушко). – К.: Вид. Центр „Просвіта", 2003. – 308 с., іл.
8. Пушкар Н. До історії рукописного зошита// Українська мова і література в школі. — 1991. — № 2. – С. 23-29
9. Пушкар Н. До історії рукописного зошита. Колодяженські пісні з рукописного зошита в записах Ольги Косач// „Роде наш красний..." (Волинь у долях краян і людських документах). Наукове видання. Група авторів (упорядник і автор передмови Л. К. Оляндер. – Луцьк: Вежа, 1996. – С. 19-43.
10. Пушкар Н. „Знято у Дерті..."// Волинські губернські відомості. – 2002. – 6 черв.
11. Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. – К.: Наук, думка, 1977. – Т. 9. – 432 с. 12.Українка Леся. Зібр. творів: у 12т. – К.: Наук, думка, 1978. – Т. 10. – 543 с.
13. «…Наші любі лучане не забувають за Лесю». Листи О. П. Кривинюк до А. З. Дублянського/ [підгот. до друку О. Ошуркевич, Н. Пушкар] // Народна трибуна. – 1991. – 23 лютого. – С. 5.
14. Колодяженські пісні з рукописного зошита в записах Лесі Українки та Ольги Косач. – Факсимільне видання рукопису та відтворення тексту. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2006. – 154 с.

 

Наталія Пушкар,

головний хранитель

Волинського краєзнавчого музею з 1972 по 2020 рр.