10:00 - 18:00

 

Телефон:

(0332) 24-75-82

Таємниці фотопортретів Лесі Українки: розгадуємо разом

(біографічні сюжети крізь призму фотопортретів письменниці з музейної збірки)

Рукописи, автографи, документи – винятково важливе джерело для розуміння творчого процесу, детального пізнання життєвих колізій автора. Але жодне писане чи друковане слово не дає таких можливостей емоційного пізнання, такої кількості захоплюючих психологічних сюжетів та несподіваних відкриттів як матеріальне, речове свідчення, зокрема фотографія.

Фотокартка – документ епохи; вона, як і живопис, візуалізує середовище, в якому триває життя і діяльність людини, дає можливість прослідкувати за змінами в моді, у звичаях, побачити, якими були форма і крій чиновницьких, гімназичних, військових мундирів, головних уборів і навіть взуття.

У 1870–1880 роках практично в усіх губернських і повітових містах Російської імперії з'явилися фотоательє, де працювали справжні професіонали, учасники щорічних міжнародних ярмарок – «Контрактів».

Світлини колекції родини Драгоманових-Косачів зафіксували імена багатьох майстрів світлопису, у даній конкретній збірці: Володимира Висоцького, Франца де Мезера, Г. Лазовського, Йогана Шановського.

Володимир (Влодзімєж) Висоцький відомий ще й тим, що, окрім професійного заняття фотографією був доволі знаним літератором, до того ж волинського походження (народжений у с. Романів Луцького повіту, нині Рожищенського району). Освіту здобув у Києві, де жив усе своє життя. Прославив себе в учнях: саме у нього навчався один із найвідоміших фотомайстрів України, Альфред Федецький. В. Висоцький був віце-президентом Київського технічного товариства. Його фотосалон зажив слави ще й своєрідного літературного салону, бо Висоцький реалізував себе як польський поет, представник романтичної «української школи» в польській поезії.

Особливою шаною в родині користувався київський салон художника-фотографа Франца де Мезера, портрети якого, хоча й були досить дорогими, відзначались високою якістю. Він мав європейську художню освіту і викладав малювання в Інституті шляхетних дівчат Агати Нельговської, коли там училася Ольга Драгоманова. У 1865 р. відкрив своє перше фотоательє. Майстерність і професіоналізм Ф. де Мезера були відзначені міжнародними нагородами, а також членством у Київському літературно-артистичному товаристві.

З появою перших фотоапаратів аматорська фотографія увійшла в кожну заможну родину. В альбомі Косачів також збереглися світлини, виконані Михайлом ще в 1898 р. Юрій Тесленко-Приходько, двоюрідний брат Лесі Українки, також проявляв велике зацікавлення цим новим видом мистецтва, якість його фотографій була професійною. Фотографами-аматорами були майже всі представники молодшого покоління Косачів.

Аналіз «змісту» фотографій Лариси Косач виразно передає її «зображальну» біографію, емоційний і творчий стан у кожному з конкретних життєвих моментів. Вочевидь, навіть мода, якої дотримувалась Леся Українка, відтіняє особливості її характеру. Так, в її одязі переважали сукні темних кольорів та світлі блузи зі спідницями, фасони відзначались вишуканою простотою стилю (саме тією, яку увіковічнила Коко Шанель). Відомо, що улюбленими кольорами письменниці були сірий і чорний. Цей аспект її побуту висвітлює ще одну грань родинної культури.

(Зображення №1)

Перше фото дворічної Лесі на колінах у тітки Олександри не збереглось [10,16]. Натомість перший відомий нам фотопортрет Лесі відноситься до періоду між 1878–1879 рр.

На цей період припадає переїзд родини з Новограда-Волинського до Луцька, а також дві найвагоміші в житті восьмирічної Лариси події: написання першої поезії «Надія» і початок «тридцятилітньої війни» зі страшною хворобою, туберкульозом кісток.

Перша з них стосується близької Лесі людини, батькової сестри Олени («тітоньки Єлі»). Олену Антонівну Косач, котра тоді навчалась у Петербурзі на акушерських курсах, було заарештовано 1879 р. у зв’язку з замахом на шефа жандармів Дрентельна і вислано в Олонецьку губернію. Вражена і засмучена цією звісткою, її племінниця пише свою першу поезію – «Надія».

За спогадами сестри Ольги: «Пам’ятаю, що в нас у родині завжди говорилося, і сама Леся це казала, що це перший її вірш. У своєму вірші «До натури» Леся пише (6-ий рядок): «Надія, –  їй же першу пісню я співала»  .

Мабуть, логічно припустити, що народження першого «тихого співу» майбутньої мисткині було подією, вартою фотопортрету. Отож, під час однієї з поїздок до Києва, мати, Ольга Петрівна, завела малу Ларису до фотосалону Висоцького, аби зафіксувати цей важливий момент.

Тендітна постать дівчинки з грабельками в руках, дуже органічна в добре припасованому національному вбранні (ткану запаску, котра довершує традиційний стрій Лесі, можна впізнати як елемент одягу на одній із світлин Ольги Петрівни). Вражає абсолютно не дитяча серйозність і зосередженість її погляду. Що це – усвідомлення початку великої творчої дороги чи передчуття-прозріння майбутньої трагічної долі? (а згодом, як своєрідний знак: Лесин вистраждано-улюблений поетичний образ Кассандри).


(Зображення №2)

Наступний фотопортрет датовано 1884 р.

І знову визначна подія: 30 жовтня Лариса Косач пише поезію «Конвалія», а 15 листопада цей твір за підписом «Леся Українка» надруковано в журналі «Зоря». Сестра Лесі Ольга згадує про це: «В Колодяженських лісах була сила конвалій, і це, здається, були Лесині найулюбленіші квітки. Тому, певне, й один з перших віршів присвячено цій квітці».

Відтак можемо говорити про дві важливі віхи творчості: перша публікація і поява нового літературного імені.

На цьому знімку (знятому також у фотосалоні Висоцького) – 13-літня дівчина-дитина. Мимоволі пригадується родинне жартівливе Лесине прізвисько: «Зея (Зеїчка, Зеїсок)», похідне від назви кукурудзи в каталозі рослин «Зея японіка». Леся-підліток тоді нагадувала рідним цю тоненьку, струнку рослину.

 Яснооке дівча з одухотвореним, радісним обличчям і поглядом, зверненим до чогось лише їй відомого, світлого і прекрасного. Русяві коси зачесані «на проділ», під віночок. Майстру вдалось вловити і зафіксувати стрімкість, енергію руху (мовби за мить ця юнка схопиться і полине далеко-далеко…).

«Співзвучать» із знімком і спогади дочки М. Старицького, Оксани Стешенко: «Уже не пам’ятаю, коли саме я вперше побачила Лесю. Мабуть, це було на Шевченківському святі, улаштованому для дітей, здається, у родині Цвітковських. На цьому святі і Леся, і її брат Михайло щось декламували. Обоє вони були вдягнені в українське вбрання. Та вишивана сорочка, корсетка і чумарка були довго у Лесі й Михайла щоденним вбранням. Як зараз бачу на тому вечорі Лесю в плахті й запасці. І коли до мене підійшла ця незнайома дівчина, Леся, і взяла за руку, я відразу відчула, що вона якась особлива – таким яскравим світлом сяяли її променисті очі, таким теплом дихала вся її тендітна постать».

Дослідник життя і творчості Лесі Українки Мирослав Мороз подає декілька версій походження  її літературного ймення, одна з яких наступна: «Псевдонім «Леся Українка» означав, що авторка не галичанка, а українка з Наддніпрянської України».

Видаються доречними деякі цитати на підтвердження з Лесиних листів. Про їх незмінну щирість і правдивість можна судити зі слів самої авторки: «Та, зрештою, ти знаєш, що я в крайнім разі мовчу, але ніколи не пишу того, чого не думаю» (з листа до матері);

з листів до Ольги Кобилянської:

  • «…маю надто українську, а навіть спеціально волинську вдачу…»
  • «…наперед прошу Вас, простіть, коли я часом в чому не дотримую прийнятих у русинів австрійських звичаїв, се, запевне, буде не з браку поваги до Вас, а тільки через те, що я – українка!» [12,113]
  • «не подумайте, що се в мені говорить «гординя» українки» [12,119]

Сьогодні, аналізуючи твори і листи Лесі Українки, можемо констатувати, що всі вони, прямо чи посередньо, перегукуються з сучасністю поетеси. Зокрема, у листах періоду її юності легко відстежити  таку гендерну особливість східнослов’янського світу кін. XIX – поч. XX ст.: жінка повсюдно стоїть з чоловіком на рівній нозі – вдома, у товаристві, у громадському житті. Тоді як тогочасне становище жінки в сусідніх європейських регіонах, навіть у  Галичині, є докорінно іншим. «У галичан мене вражало якесь чудне, непросте відношення до жінок, все вони дивляться на нас або згори вниз, або знизу вгору, а щоб так просто, нарівні – зроду! Хіба ж могла б яка жінка чи дівчина сказати або написати якомусь галичанинові «дорогий товаришу» або й «дорогий друже» без того, щоб йому не привиділось не знати що?». Для Лесі такі поняття як «жіноча рівноправність» чи «вільна любов» були єдино прийнятними, очевидними.

Отже, «Леся Українка» – це не просто псевдонім, оприлюднення творчого і життєвого кредо. Таке ім’я мало ще й етнопсихологічне звучання: бути Українкою тут означало бути незалежною, вільною європейською жінкою.

 


(Зображення №3, 4)

Фотопортрети поч.1890-х рр., виготовлені у фотосалоні Франца де Мезера у Києві.

Те перебування в Києві, куди Леся в супроводі батька приїхала з метою консультування у лікарів з приводу хворого суглобу ноги, обернулось справжнім розкошуванням у товаристві людини, близької не лише «по крові», а й «по духу» – брата Михайла. Удвох вони відвідують оперу (постановки «Тангейзера» Р. Вагнера та «Чорноморців» М. Лисенка), концерти, засідання гуртків («Плеяда», «Молочна путь»), наукових товариств тощо. Одним словом, Леся тут, аби «набратися бадьорості духа» перед неминучою операцією (з листа Михайла до матері).

10 січня 1891 р. на своєму фото, котре дарувала братові в день розставання, Леся напише: «Чи треба ж казати на незабудь?».

«О так, мамочко, може, справді в моїх очах є щось Мішине, бо в моєму серці є його струни, я так само не вмію ніким ні для кого жертвувати, хіба що собою, своїм власним життям…», – написала Леся матері 19 листопада 1903 р., через півтора місяці після смерті брата. Ото і є коротка, може, найвагоміша, спільна для обох психологічна характеристика, котру засвідчує їх парне фото.

Проте на цих портретах Франц де Мезер, видатний майстер свого часу, дарує нам два абсолютно різні відбитки Лесиної душі: на знімку з братом її обличчя випромінює спокійну рішучість, відвагу і надію, тоді як на особистому знімку це обличчя ніби «дорослішає», тамує прихований біль. Воно зосереджене, прекрасне, але вже близько знайоме не лише зі стражданнями, а й зі стійкістю духу. Цю стійкість сама Леся якось назве «видержкою»: « …сю «видержку» я завжди маю […], щоб триматися при людях (надто при чужих) спокійно і навіть quasi-енергічно, – нащо ж має кожний заглядати мені в душу?».


(Зображення №5)

Улітку 1894 р. Леся вирушає в Болгарію до родини свого дядька, політичного емігранта Михайла Петровича Драгоманова, котрий у1889 р. на запрошення болгарського уряду переїхав до Софії, де викладав історію у Вищій школі.

 «Я хочу бути Вашою ученицею і заслужити собі право зватись так, а коли на мене впаде частина тих прикрощів та інкримінацій, які дістаються Вам, то я об тім не буду журитись нітрохи», – у своїй незмінно-щирій манері напише вона Михайлові Петровичу.

Того літа дядько з дружиною їздив у Париж, на лікарську консультацію з приводу тяжкої хвороби – аневризми аорти, звідки повернувся в жовтні. Леся ж знаходить собі розраду (яку до того ж звуть Радою) – двоюрідну сестру Аріадну, котра невтомно знайомить її з побутом «братів-болгарів», вчить болгарських і швейцарських пісень, мови, звичаїв.

Своїй сестрі і подрузі присвятила вірш, який друкувався під заголовком «Раді на незабудь», а нині відомий під іншим заголовком: «На пам'ять 31 іюля 1895 року»: «Сестрице люба, я тобі бажаю / Ясного щастя (коли се не мрія!), / Щоб «радою» і радістю ти стала / Усім, кого ти любиш».

У Лариси – миле, відкрите обличчя. Як завжди – гладко зачесане волосся. Вишукана простота одягу. Жодних прикрас. І – неймовірна зосередженість, «заглибленість» погляду з ледь вловимою посмішкою красиво окреслених вуст. Сестринська близькість угадується в тому, як ніжно Аріадна пригорнулась до Лесі. Особливого колориту цьому фото надає контрастність двох дівочих образів: кучерява, темноволоса і чорноока Аріадна і русява, з прямим волоссям, ясноока Леся.


(Зображення №6)

З цим портретом Лесі пов'язаний один цікавий життєвий сюжет про грузина-лицаря, улюбленця родини Нестора Гамбарашвілі (1871–1966 рр.), котрий на той час квартирував у київському помешканні Косачів.

  Шляхетність і «лицарський спосіб поведінки» цього студента, який уже зазнав ув’язнення, виключення з Московського університету і перебував під таємним наглядом поліції, сприяли поглибленню симпатії, котра так природно виникла між ним та Ларисою. Літературознавець, автор монографій з психології творчості Лесі Українки Лариса Мірошниченко подає ще один показовий штрих, зафіксований в рукописних спогадах пана Нестора: «послідовне написання  національності (навіть прикметників, похідних від назви національності) з великої літери». Дослідниця зауважує, що в усіх автографах листів Лесі Українки «також національність послідовно писано з великої літери (радянські видання змели вщент цю велемовну прикмету)».

«Бажаю Вам, пане Несторе, послужити щиро і бездоганно Вашій прекрасній рідній країні. Коли Вам треба буде товариської помочі і поради, то згадайте, що єсть на світі Лариса Косач», – написала Леся Українка на своєму портреті, подарованому 6 травня 1896 р., напередодні від’їзду Нестора на канікули.

Портрет, подарований Нестору Гамбарашвілі, став одним із найбільш розповсюджених зображень Лесі Українки, своєрідним «символом», навіть штампом. Квітуча молода жінка в ошатному, чарівно оздобленому вбранні, з незмінною «гладенькою» зачіскою – вочевидь, цей яскравий образ не міг лишитись непоміченим. Мабуть, жодне інше фото письменниці не випромінює такої шляхетної, принадної, сяючої жіночності, величної грації і краси. Тут чарує все: природність пози, свіже сяйво її обличчя, прозора глибина очей…

І якщо для неї за чуйним образом товариша проступає вимріяний лицар «без страху й догани», то цей портрет Лесі уособлює образ прекрасної «єдиної дами», що його «тільки носив у серці».

Зрештою, сама Леся, як свідчать спогади, не дуже «жалувала» цей знімок: «Такою я зроду не була […] Може, моїм прихильникам, що видають мій портрет, хотілося б, щоб я була такою, – се діло вподобання» [1].  Проте чомусь саме його подарувала своєму «вчителеві, учневі і товаришеві» Нестору Гамбарашвілі.


(Зображення №7, 8)

Два фотопортрети, датовані травнем 1901 р., виготовлені у Чернівцях майстром Йоганом Шановським. Час їх виготовлення засвідчує один із найважчих періодів Лесиного життя – прощання з другом.

В січні 1901 р. Лариса Косач поспішає в Мінськ, аби доглядати смертельно хворого Сергія Мержинського. Після його смерті, переживши уже в Києві нервовий напад, отримує запрошення від Ольги Кобилянської відвідати її на Буковині.

Дві письменниці познайомились ще в 1899 році, відтоді тривало їх зворушливе листування. Про поїздку Лесі до Чернівців 26 квітня 1901 р. згадує Василь Сімович, на ті часи – студент Чернівецького університету, вхожий до кола українських письменників: «Їй на власні очі хотілося побачити і столицю Буковини, і сам край, і буковинські Карпати, які так майстерно описувала у своїх новелах Кобилянська. Тільки ж вона тоді собі бажала, щоб про її приїзд широко не розповідати: стан здоров’я, головно ж важкий, прибитий настрій не дозволяли їй бачитися з багатьма людьми. Про той тяжкий настрій нагадувало її вбрання. Воно було чорне. Леся ходила в «сумовинні», як кажуть наші гуцули. […] А втім, я Лесю Українку ніколи в іншій сукні не бачив і в іншім, не в чорнім, поетки я собі й не уявляю. Так, як і Ольги Кобилянської, не можу собі подумати не в чорнім одягу. Сумовитий настрій відбиває і спільна фотографія її з О. Кобилянською в Чернівцях» [9].

Два фотопортрети, зняті, судячи з одягу, в один день (той із них, що в парі з Ольгою Кобилянською, був розтиражований ще й як поштова листівка з серії «Рідне слово»).


(Зображення №9)

28 квітня 1913 року Леся Українка приїхала до Києва востаннє – з Єгипту, де лікувалася з осені 1912-го. Українська громада Києва влаштовувала «вечірку» на честь поетеси з виставою її драматичного діалогу «Айша та Мохаммед», з декламацією творів та співів на слова її поезій. Той пам’ятний вечір відбувся 4 (17) травня 1913 р. в українському клубі «Родина». [4, 60] У тому пошануванні, згадувала Л. Старицька-Черняхівська, «було щось невимовно сумне, що зрушувало й шматувало серце. Бліда, прозора постать Лесі з руками, повними квіток, з словами, повними енергії, любові й віри, і з смертю в очах…»

Під час того останнього перебування в Україні Юрій Тесленко-Приходько, сфотографував Лесю Українку. Він зробив кілька знімків, які відрізняються поворотом голови, поглядом. Сама поетеса  «находила сі знімки вповні влучними».

В одному з текстологічних етюдів Л. Мірошниченко читаємо: «Було замовлено для книжки кліше з трьох останніх фотопортретів Лесі Українки.: «Котрий із них вмістимо при «Лісовій пісні»?» – питала Ольга Косач-Кривинюк у матері. […] Вибрали той, на якому закарбовано самозаглибленість, відстороненість від реальності, де світиться глибока, затаєна думка в ледь-ледь прикритих очах, у гірких складках навколо вуст».

Ця думка знаходить своє продовження в іншому етюді Л. Мірошниченко, присвяченому останньому фотопортрету Лесі Українки:          « …Вона немовби слухає і не наслухається сама себе. З відстороненого погляду струменить духовний зір. Її екзистенція всесильна, і вона до останку належить їй».

Блискучий коментар! Хочеться додати лише одне: зафіксована на знімку відстороненість від реальності є рисою тих, до кого звикло звертаємось із молитовним проханням про допомогу; це – риса просвітлених, тих, хто «багато може і буде могти, і не загине, а зірве собі золоту зірку і цвіт папороті з землі і буде знати те, чого багато-багато інших людей не знають».

Розглядаючи фотопортрети однієї особи як єдину цілісність, ми можемо розгорнути захоплюючі психологічні сюжети – своєрідні біографічні мініатюри, що їх М. Коцюбинська називає «промовистими світлинами». Зрештою, фотографія – це не безпристрасне віддзеркалення світу. Художник у мистецтві світлопису висловлює особисте ставлення до зображуваного через ракурс, розподіл світла, вміння правильно обрати момент зйомки тощо. Але, на відміну від живопису, фотографія дарує нам ще й  суттєву достовірність: застиглий у часі момент дійсності.

За кожним із розглядуваних знімків Лесі Українки стоїть конкретна реальність – від побутових деталей і до закарбованих у кадрі рідкісних душевних переживань. Думається, сприймати їх можна до певної міри суб’єктивно. І лише в комплексному поєднанні таких суб’єктивних вражень із заглибленням у світ життєвих реалій і творчої спадщини можна прокласти шлях до пізнання таємин феномену письменниці.    

Людмила Завада,

наукова співробітниця відділу

музейного розвитку та екскурсійного забезпечення