‹ Назад

13 грудня 1927 року в селі Сільце на Волині народився видатний український дисидент, політв’язень, літературний критик, есеїст, поет та мислитель Євген Олександрович Сверстюк. Його сім’я була патріотичною та свідомо українською: брат Дмитро загинув в УПА, а брат Яків був засуджений за діяльність українському національному підпіллі. Євген ще дитиною не бачив іншої стежки як продовження їхньої боротьби. Але своєю зброєю він вибрав Слово.

 

 У 1952 році Сверстюк закінчив відділення логіки і психології філологічного факультету Львівського університету, потім три роки навчався в аспірантурі НДІ психології. У 1956–1959 роках — викладач української літератури в Полтавському педагогічному інституті. У 1959–1960 та 1962–1965 роках — старший науковий співробітник Українського НДІ психології. Також завідував відділом прози журналу “Вітчизна”. Чотири рази за ці роки радянська влада звільняла його з роботи з політичних мотивів. До захисту кандидатської дисертації не був допущений. З 1965-го і до арешту в 1972 році — відповідальний секретар редакції “Українського ботанічного журналу”.

 

Одним із найгостріших і найпопулярніших творів українського самвидаву 1960-х років був анонімний памфлет про спалення Центральної наукової бібліотеки “З приводу процесу над Погружальським”, що його написав, як пізніше стало відомо, Євген Сверстюк у співавторстві з Іваном Світличним. Широко розповсюджувалися в самвидаві відомі його есе “Собор у риштованні”, “Іван Котляревський сміється”, “Остання сльоза”, “На мамине свято”, вони часто передавалися радіостанціями „Свобода”, „Голос Америки”. У 1960-х роках Сверстюк був неодмінним учасником напівлегальних літературних вечорів, зборів, заборонених святкувань біля пам’ятника Т. Шевченку.

 

Заарештований 14 січня 1972 року під час масового погрому української інтеліґенції. Засуджений Київським обласним судом на 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Йому були інкриміновані як антирадянські згадані есе. Головним предметом звинувачення була книжка “Собор у риштованні” (Париж, 1970), також публічні виступи. “Останнє слово” Сверстюка на суді згодом поширювалося в самвидаві.

 

Відбував термін у 36-му і 35-му таборах у Пермській області на росії. Брав участь у численних акціях протесту – голодуваннях і страйках, перебував під особливим наглядом, його постійно кидали до карцеру. Звільнений у жовтні 1983 року. Починаючи з 1987 року Сверстюк брав активну участь у роботі напівлегального Українського культурологічного клубу, зокрема, виступив з лекцією в зв'язку з 50-річчям загиблого в таборах Василя Стуса.

 

З 1989 року Сверстюк був незмінним редактором християнської ґазети “Наша віра”, належав до Української Автокефальної Православної Церкви. З того ж року – президент Української асоціяції незалежної творчої інтеліґенції (УАНТеІ), яка присуджує щорічні премії ім. В. Стуса. У 1993–2010 роках – президент Українського центру ПЕН-клубу. У 1993 році Сверстюк захистив у Вільному Українському університеті (Мюнхен) докторат з філософії на тему “Українська література і християнська традиція”.

 

Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка (1995) та премії ЮНЕСКО „За міжетнічну і міжконфесійну толерантність „Корнеліу Копосу” (2000). Дійсний член Української Вільної Академії Наук (США, 1996). 26 листопада 2006 року за видатні заслуги в утвердженні суверенітету та незалежності України, мужність і самовідданість у відстоюванні прав і свобод людини, плідну літературно-публіцистичну діяльність та з нагоди Дня Свободи нагороджений Орденом Свободи.

 

1 грудня 2014 Сверстюк помер. Похований на Байковому цвинтарі. Вулиця, на який він жив у Києві, з 2016 року носить його ім’я, є вулиця Сверстюка і в Луцьку. Окремі фотодокументальні матеріали Сверстюка зберігаються у фондах Волинського краєзнавчого музею. На фото: Євген Сверстюк на Волині у 2012 році (фото Лесі Бондарук).