‹ Назад

Про автора

           В останній третині ХХ століття мистецьке життя України переживало глибоку кризу. У середовищі художників панував депресивний застій. Прогресивні митці або мовчали, або були в підпіллі, деякі обирали езопову мову. Хоча комуністична ідеологія збанкротувала,  та все ж імперська машина придушувала найменший прояв прогресивної суспільної свідомості. Радянська колоніальна дійсність невідворотно оголювала свій зловіщий вигляд і питання про майбутнє української культури її інтелігенція переживала особливо гостро. В таких умовах пробивався до життя самобутній творчий геній Сергія Кириловича Наумова.

         Дитина війни з обпаленою душею шукав шляхів до самостійного життя. Народився на землі Кармелюка - Хмельниччині, ввібрав бунтарський дух, прагнення свободи і справедливості. Читати вчився по Шевченкових “Гайдамаках”. З дитинства його кликала творчість у різних проявах. Він наче прагнув долучитися до неземного світу, дихання якого торкнулося його.  Лише після 30 років цілеспрямовано зайнявся різьбою по дереву. Згодом полишив здобуту у Київській сільськогосподарській академії спеціальність і поринув у світ мистецтва. Самостійно і наполегливо осягав закони образотворення в пластиці. Щоб досягти мети, долав невдачі і проблеми професійного росту. Керуючись високими стремліннями, невідступно йшов по шляху самоосвіти та самовдосконалення.  Не малу роль грала власна бібліотека, що постійно поповнювалася новими книгами, здебільшого  мистецької  та історичної тематики. Дерево як матеріал для творчості відчував з дитинства, любив його запах, бо дідуньо, що його виростив, був теслею. Знав досконало природу, особливості і секрети кожного дерева.

    Волинський край став Сергієві Наумову рідною домівкою. Захоплювався славною історією Волині, її чарівною природою і особливо творчістю Лесі Українки. Цьому сприяло знайомство з відомим волинським істориком-етнографом Олексою Ошуркевичем , яке переросло в дружбу. Їх єднали спільні дослідження  життя і творчості Лесі Українки, а це надихнуло Сергія Наумова на створення скульптурної композиції на тему “Лісової пісні”. Прискіпливо вивчаючи твір, подорожували по Лесиних місцях – Колодяжне, Білин, Скулин, Любитів - віднаходили фольклор, перекази та легенди, джерела народних уявлень про тих фантастичних персонажів драми “Лісова пісня”, що походять з язичницької сивої давнини і якими захоплювалася велика письменниця. Надихала Сергія Наумова і праця над архівними документами в Київському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки.                                                         

Створення образів твору

    “Лісову пісню” – цю казку, чарівну і неповторну, художник по своєму образно побачив і “вирішив покласти на музику ліній і пластики”, - як сказав про нього волинський журналіст Леонід  Лагановський (часопис “Радянська Волинь”, 23 серпня 1985р., “Різьбяр”, ст. 4). Це не проста ілюстрація Лесиного твору. Герої скульптурної композиції, за словами автора, “повинні розмовляти з глядачем”. Він шукав ключ до оригінального вирішення кожного образу.

     Композиція “Музика весни” складається з 39 дерев’яних фігурок висотою від 4,7 до 22 сантиметрів, виготовлених з дерева груші, яке має дуже щільну структуру, а це дозволяє успішно робити найменші деталі, досягати якісного полірування поверхні виробів. Автор кваліфікував свої витвори як скульптури малих форм. Перші вісім фігурок Сергій Наумов запропонував придбати Волинському краєзнавчому музею 18 грудня 1981 року, що було оформлено актом прийому №2374. Ця група включала таких персонажів: Лукаш, Мавка, Русалка озерна, Русалка польова, дядько Лев, Куць, двоє Потерчат. До серпня 1982 року автор виготовив чотири фігурки: Перелесника, “Того, що греблю рве”, Лісовика і Водяника (акт №2692 від 26 серпня 1982 р.). Двадцять два персонажі завершили всю композицію і були передані у фонди музею в кінці 1982 року (акт №2778 від 24 листопада 1982 р.; акти №2779, 2872, 2873, 2874 від 24 грудня 1982 року). До цієї групи увійшли “Той, що в скалі сидить”, Чортиця, Пропасниця, Килина, Відьма, Доля, Мати, Хлопчик з сопілкою, Килинин син, Килинина дочка, Злидні (два), Літавиці (три), Гірська Метелиця, Змія-Цариця, Упириця, Чаклунка, Вовкулака, Морський царенко, Лісовичка. 2 серпня 1983 року Волинський краєзнавчий музей прийняв від автора ще п’ять фігурок Злиднів (акт №3230), так що їх стало семеро.

     Усі скульптурні персонажі зображені у повний ріст на невеликій шестигранній підставці-постаменті, на праву сторону якої нанесено монограму-вензель з першими літерами імені автора: Н, С, К. Підставка успішно вирішила проблему устійчивості  фігурок, особливо високих і тендітних. Вирізана вона разом із постаттю з цільного шматка дерева. За словами автора, фігурки всі відцентровані.

     Різьбяр використав особливу техніку покриття готового виробу, близьку до енкаустики. Це був його авторський винахід із застосуванням бджолиного воску. Секрет ховався в способі нанесення його на дерево, в результаті вироби надійно захищені від негативних впливів зовнішнього середовища і ось уже більше тридцяти років не міняють свого вигляду.   

Композиційне рішення         

    Усіх персонажі композиції вслухаються в музику весни, яка лине від  Лукашевої сопілки і це є об’єднуючим фактором твору. Навіть негативні герої, і ті, охоплені звуками весняного пробудження, заворожено  посміхаються. Кожен персонаж індивідуалізований, зі своїм яскравим характером.

    Осердям композиції, як і літературного твору є  Мавка і Лукаш. Їх постаті найвищі (h-21 см., h-22 см.). Ставив їх автор в центрі композиції обличчями один до одного, на певній відстані. Тоненька, тендітна фігурка Мавки нагадує вербову гілку. На голові у неї корона.  Рішення, прийняте художником, “коронувати” Мавку як лісову царівну ґрунтується на словах літературного персонажа Перелесника, звернених до неї: ”Линьмо, линьмо в гори! … Щоб тобі здобути золоту корону, ми Змію-Царицю скинемо із трону…”. Плавні, граційні, вертикальні лінії постаті переходять вгорі до ідеально заокруглених форм обличчя, волосся і завершуються трикутними зубцями корони. Саме в цій постаті поєднання з підставкою вирішено ідеально – плаття  внизу, плавно розширюючись, переходить в постамент, який своєю масою пропорційно зрівноважує верхню частину фігури. Співзвучно Мавці подана фігура Лукаша, яка завершується круглою формою бриля. Витягнута форма постаті має поперечний поділ елементами одягу, доповнюється формою рук з сопілкою. Ритміка цього поділу, продумана і прорахована скульптором. Знайдені гармонійні співвідношення наче відтворюють музику Лукашевої сопілки.

     Герої композиції, мешканці поліського села, за словами  твору: “люди з-під стріх солом’яних” - передані в приземлених пропорціях. Килина має пишні форми молодого тіла, фігура Лукашевої матері - ознаки огрядної жінки старшого віку. Лице дядька Лева відображає слова драми – “дуже добрий з виду”. Прискіпливо скульптор шукав розгадку шапки-рогатки дядька Лева, доки щасливий випадок допоміг з’ясувати, що так називали в народі польський військовий головний убір – конфедератку. Одяг, зачіски, головні убори персонажів достовірно відтворюють традиції волинян-поліщуків.

    Герої народного фольклору, породжені людською фантазією, уособлюють сили природи  лісу, води і гір. Для їх відтворення скульптор знайшов надзвичайно виразні пластичні засоби – вони, інколи, загострено специфічні, як зграя Злиднів, інколи – метафоричні, як “Той, що в скалі сидить”, Змія Цариця, Гірська Метелиця, “Той, що греблі рве”, Пропасниця. Надзвичайно колоритною є пластика Куця. Так на Поліссі називають чорта, а свиню називають -“куця”, тому автор зробив цьому персонажу свиняче рильце. Хвіст у нього коров’ячий, борода і ратиці козлячі, а тіло – собаче. Під стать Куцеві – Чортиця, його жінка, із рисами хтивості та демонічності.

    Розставляються фігурки певними групами, які поєднуються за логікою сюжету драми. В центрі - Лукаш і Мавка, за Лукашем – Доля, на значній відстані – Вовкулака та інші негативні герої: Куць з Чортицею, Упириця, Відьма, “Той, що в скалі сидить”. Окрему групу складають близькі Лукаша: мати, дядько Лев, Килина з трьома дітьми, а за ними – зграя Злиднів. За Мавкою розміщувалася група з лісових, польових, болотяних і водяних мешканців – Лісовика, Лісовички, Водяника, Морського царенка, Русалок Озерної та Польової, “Того, що греблі рве”, Перелесника, Потерчат. Образи з міфології карпатського регіону, почерпнуті Лесею Українкою в гірській місцевості під час гостювання у Ольги Кобилянської, це - Гірська Метелиця, три Літавиці в довгих намітках, Змія-Цариця, “Той, що в скалі сидить”.

    Скульптор відтворив 28 діючих осіб драми, до них належать пара Потерчат і семеро Злиднів. Дев’ятьох  персонажів скульптурної композиції лише згадують у тексті твору, образ Чортиці та Лісовички автор додав від себе.

Проблема стилю

    Сергій Наумов вирішив для себе проблему взаємозв’язку народних культурних традицій зі світобаченням сучасного художника. У скульптурній композиції “Музика весни” його талант розгорнувся потужно, в усій силі своїх можливостей. Майстер був вільний у виборі образної мови і сам визначив досить вдалу пропорцію поєднання професійності та народності. Його композиція ввібрала здобутки професійної пластики, і піднялася над  дещо неоковирною виразністю народного світобачення. Скульптор дотримувався самоізоляції, і це підсилило його індивідуальність.

    Співпереживання геніального твору великої Лесі Українки “Лісова пісня” надихало скульптора. Тридцять дев’ять фігур діляться на людських персонажів драми-феєрії і фантастичних героїв - “дітей природи”, що походять з давніх язичницьких вірувань наших предків. Більша частина героїв української демонології  подана художником в народнопоетичних і ліричних образах. Кожного окремого персонажа композиції при зовнішньо спокійній поставі охарактеризовано пластично чітко і виразно. Життєвої динаміки надає S-подібна композиція деяких фігур – Пропасниці, Гірської Метелиці, Чортиці, Куця. Та все ж, у творах Наумова відчувається внутрішнє тяжіння до самобутньої природи готики, завжди загострено специфічної. У його скульптурних творах програмно утверджується статика, що нагадує готичну скульптуру середньовічних європейських базилік і костелів. Водночас він припадав до бездонних джерел української народної творчості - мистецтва невідомих українських майстрів дерев’яної пластики - сницарів.

    Скульптор не сприймав і відкидав абстракціонізм, вважав цю модну течію ХХ століття профанацією гуманістичної місії , яка затверджена за мистецтвом від початків цивілізації.  Однак, в його творчості проявилися символічні узагальнення, потяг до трансцендентності, загостреність образно-художньої мови, які походили від експресіоністичного сприйняття дійсності, невід’ємного від нашого часу. Сергій Наумов вболівав за долю українського національного мистецтва і зумів втілити ідейно-художню програму народності в сучасній українській дерев’яній скульптурі. В його доробку композиції: “Подоляночка”, “Кирило-кожум’яка”, “А-а-а, котки два!”, “Ковіньки сміються”, “Українські кобзарі”, “Білосніжка й семеро гномів”).

    Пошук свого стилю Сергій Наумов, як і кожен великий майстер, зводив до самобутнього прочитання класичних традицій скульптурного ремесла. Близькою для нього була творчість модерністів початку ХХ століття. Вони належно оцінили народну пластику і вчилися на творах невідомих майстрів лаконічно та безпосередньо, з певним гротеском, який надає додаткової виразності, будувати промовисті художні образи. Мимовільно напрошується паралель з літературним твором Лесі Українки “Лісовою піснею”, яка також була створена в період розквіту українського модерну. Велику роль у формуванні волинського майстра Сергія Наумова зіграв великий німецький скульптор Ернст Барлах, який став захисником людяності в найтрагічнішу для його країни епоху озвірілого нацизму.  Барлах вважав себе послідовником геніальних скульпторів анонімів XII-XIII століть, бо вони творили мистецтво руками і серцем простих ремісників і не мислили існування поза кругом високих і вічних ідей та істин.

    На жаль, широке побутування народної дерев’яної пластики історично завершене. Відходять покоління людей, для яких дерев’яні фігури уособлювали святість рідної домівки. Скульптура Сергія Наумова залишиться унікальним та рідкісним мистецьким явищем української культури в останні роки радянського періоду, а його “Музика весни” – достойним втіленням образів Лесиного шедевру в скульптурі та вершинним досягненням у творчій біографії майстра. При житті скульптора його твори експонувалися на двох персональних виставках: у Художньому відділі Волинського краєзнавчого музею і в Львівському етнографічному музеї  Інституту народознавства. “Музику весни ” художник активно презентував на чисельних творчих зустрічах, приурочених до днів вшанування Лесі Українки.  

Лариса ОБУХОВИЧ, м.Луцьк